Патріарх Московський і всієї Русі Кирило (Володимир Гундяєв) з перших тижнів повномасштабного російського вторгнення послідовно формулював війну як справу захисту «єдиного духовного простору Святої Русі». Його проповіді, заяви та документи Всесвітнього російського народного собору перетворили церковну риторику на інструмент виправдання військових дій.
Ключові тези звучать так: українці й росіяни — «один народ», війна є «міждоусобною бранию», а з духовно-морального погляду — «священною війною» проти «осатанілого Заходу». Водночас патріарх закликає до «справедливого миру» й стверджує, що молиться за страждання «свого народу в Україні».
Ця позиція спирається на багаторічну ідеологію «русского мира», релігійну інтерпретацію історії та переосмислення християнських норм щодо війни й убивства. Реакції всередині православ’я та за його межами коливаються від підтримки до відкритого звинувачення в єресі й зраді євангельських принципів.
Шлях до патріаршого престолу і формування ідеологічної основи
Володимир Гундяєв народився 1946 року в Ленінграді. Після закінчення Ленінградської духовної академії він пройшов шлях від ієромонаха до митрополита Смоленського, а 2009 року став патріархом. У радянський період і пізніше його біографія тісно пов’язана з державно-церковними відносинами: він очолював Відділ зовнішніх церковних зв’язків і брав участь у формуванні зовнішньополітичного курсу РПЦ.
Саме в цей період кристалізувалася концепція «Святої Русі» як цивілізаційного простору, що об’єднує росіян, українців і білорусів. Київ описувався як «матір міст руських», а будь-який рух України до власної церковної та державної суб’єктності — як розкол, нав’язаний зовнішніми силами. Ця рамка існувала задовго до 2022 року й активно просувалася через Всесвітній російський народний собор, який очолює сам Кирило.
За моїм досвідом аналізу церковних документів останніх десятиліть, тексти собору поступово зміщували акцент від «молитви за єдність» до прямого ототожнення політичних інтересів держави з духовним обов’язком. До повномасштабного вторгнення це виглядало як ідеологічна підготовка; після лютого 2022-го — як операційна риторика.
Хронологія заяв і документів з 2022 по 2026 рік
9 березня 2022 року, після літургії, Кирило заявив, що Росія має право застосовувати силу для забезпечення власної безпеки, що українці й росіяни — один народ, а Захід підштовхує українців убивати росіян. У листі до Всесвітньої ради церков він пояснював наступ розширенням НАТО, захистом російської мови та створенням Православної церкви України, не висловивши співчуття загиблим українцям.
У березні 2024 року Всесвітній російський народний собор під його головуванням ухвалив «наказ», у якому спеціальна військова операція названа «священною війною», у якій Росія виконує місію «утримувача» проти «осатанілого Заходу». Документ стверджував, що вся територія сучасної України має увійти до зони виключного впливу Росії, а українці й білоруси є субетносами російського народу.
У листопаді 2025 року на тому ж соборі патріарх пояснив заповідь «Не убий»: коли «зло віднімає життя», бездіяльність є пособництвом убивству, а той, хто захищає Вітчизну, виконує заповідь. Він посилався на досвід Великої Вітчизняної війни та концепцію «справедливої війни» з Основ соціальної концепції РПЦ. У 2026 році з’явилася його книга «Війна. За межами видимих причин і наслідків», де війна описується як спокутний акт і метафізична битва добра зі злом, результат якої визначає Бог.
Паралельно лунали заклики до «справедливого миру» й молитви за припинення «міждоусобної брані». Різдвяні проповіді 2025 року, за підрахунками журналістів, на 42 % присвячені виправданню війни та її продовження.
Теологічний механізм: переосмислення «справедливої війни» і заповіді
У традиційній християнській думці (від Августина до сучасних соціальних доктрин) справедлива війна має чіткі критерії: справедлива причина, законна влада, пропорційність, розрізнення комбатантів і цивільних, останній засіб. РПЦ у своїх Основах соціальної концепції визнає гріховну природу війни, але дозволяє участь у бойових діях для захисту ближніх і відновлення справедливості.
Кирило радикалізує цю рамку. Війна проти України подається не як вимушений політичний крок, а як метафізичне протистояння світла й темряви, продовження незавершеної боротьби з нацизмом і захист християнських цінностей від «глобалізму». Загибель на фронті описувалася як жертва, що змиває гріхи й відкриває шлях до Царства Небесного. Це наближає риторику до концепцій, де військова смерть має сотеріологічне значення.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли священик РПЦ у приватній розмові пояснював прихожанам: «Якщо не підеш захищати, то сам станеш співучасником зла, яке приходить зі Заходу». Такі пояснення перетворюють особистий моральний вибір на церковно-політичний обов’язок.
Порівняння позицій у православному світі
| Суб’єкт | Характеристика війни | Ставлення до «русского мира» | Ключові наслідки |
|---|---|---|---|
| РПЦ / Кирило | Священна війна, захист Святої Русі | Центральна ідеологія | Підтримка держави, розкол із Константинополем |
| ПЦУ / митрополит Епіфаній | Диявольська війна | Людиновбивча ідеологія | Відкрите засудження, підтримка українського опору |
| УПЦ (МП) | Дистанціювання від «священної війни» | Критичне або мовчазне | Внутрішній тиск, втрата парафій |
| Вселенський патріархат | Агресія Росії | Засудження | Визнання автокефалії ПЦУ, розрив стосунків |
Джерела: заяви офіційних сайтів церков, публікації BBC та RISU. Відмінності не лише риторичні. Вони відображають різне розуміння канонічної території, національної суб’єктності та ролі церкви в державі. Константинополь і ПЦУ наголошують на праві українців на власну церковну структуру; Москва трактує це як розкол, ініційований політично.
Поширені помилки в сприйнятті позиції Кирила
- Помилка: «Він лише молиться за мир і страждає разом з усіма». Насправді заклики до миру супроводжуються одночасним благословенням військових дій і відмовою визнати агресію як таку. Мир «без справедливості» (в його розумінні) оголошується небезпечним.
- Помилка: «Це просто особиста думка патріарха, а не позиція церкви». Документи собору, які він очолює, публікуються на офіційному сайті Московської патріархії й стають орієнтиром для кліру.
- Помилка: «Усі православні в Росії підтримують цю лінію». Існують священики, які публічно або приватно дистанціюються, але відкрита критика в умовах воєнного часу несе ризики. Частина єпархій і парафій утримується від активної пропаганди.
- Помилка: «Теологія не впливає на фронт». Обіцянки духовного виправдання й «змивання гріхів» використовуються в мобілізаційній риториці та впливають на мотивацію частини військових і їхніх родин.
Ці спрощення виникають як з російських офіційних каналів, так і з бажання бачити церкву виключно миротворчою інституцією. Реальна картина складніша: риторика Кирила поєднує традиційні християнські формули з політичним замовленням.
Питання, які найчастіше виникають у читачів
Чи змінював Кирило позицію з часом?
Основна рамка залишалася стабільною з 2022 року: захист «Святої Русі», заперечення української суб’єктності як природного стану, виправдання сили. Змінювалися лише акценти — від прямого благословення військ до метафізичних пояснень і закликів до «справедливого» завершення.
Як реагує українська православна спільнота?
ПЦУ відкрито називає війну диявольською, а ідеологію «русского мира» — людиновбивчою. УПЦ (МП) частково дистанціювалася від формулювань собору, але зберігає канонічний зв’язок із Москвою, що створює внутрішню напругу.
Чи є прецеденти подібного в історії православ’я?
Церкви неодноразово підтримували держави у війнах (Балканські війни, Друга світова). Відмінність сучасного випадку — у відмові визнавати окрему українську політичну й церковну суб’єктність і в сакралізації конкретної політичної кампанії як космічної битви.
Що відбувається з парафіями РПЦ за межами Росії?
У багатьох країнах Європи та США спостерігається відтік вірян, перехід до інших юрисдикцій або створення автономних структур. Частина кліру публічно критикує патріарха.
Коли церковна риторика стає інструментом політики: практичний розріз
Для початківця достатньо знати: патріарх регулярно повторює тези про «один народ», «священну війну» й необхідність «справедливого миру», які збігаються з офіційною російською лінією. Для досвідченого читача важливі нюанси: як саме переосмислюється заповідь «Не убий», які канонічні аргументи використовуються проти автокефалії ПЦУ, як соборні документи стають основою для проповідей у війську.
Чек-лист самоперевірки при читанні заяв Кирила:
- Чи названо війну агресією чи «захистом» / «міждоусобицею»?
- Чи визнається право українців на окрему державність і церковну структуру?
- Чи є конкретне співчуття жертвам з українського боку без застережень про «єдиний народ»?
- Чи згадується метафізична рамка («світло проти темряви», «утримувач»)?
- Чи посилається автор на офіційні документи собору чи лише на загальні молитви за мир?
Після цього списку стає видно, що заклики до молитви й одночасне сакралізація війни не суперечать одне одному в його системі координат — вони служать різним аудиторіям.
Довгострокові наслідки для православ’я і суспільства
Сакралізація війни поглибила розкол між Москвою та Константинополем, який існував і раніше через українське питання. Вона також створила внутрішню кризу легітимності для частини кліру та вірян РПЦ, які не готові ототожнювати євангельську віру з конкретною військовою кампанією. У довшій перспективі це впливає на сприйняття російського православ’я за кордоном і на можливість екуменічного діалогу.
Для українського суспільства позиція Кирила стала ще одним аргументом на користь розриву з московським патріархатом і зміцнення власних церковних структур. Водночас вона залишається інструментом мобілізації всередині Росії, де релігійна мова надає політичним цілям додаткову легітимність.
Найважливіше в цій історії — не окремі цитати, а системна заміна критеріїв справедливої війни метафізичною рамкою, у якій результат визначений наперед, а противник ототожнений зі злом. Саме ця підміна дозволяє поєднувати молитви за мир із благословенням продовження бойових дій.
Позиція патріарха Кирила щодо війни з Україною є послідовним продовженням багаторічної ідеології «Святої Русі» й тісної взаємодії церкви з державою. Вона спирається на конкретні документи, проповіді та теологічні переосмислення, які можна перевірити за першоджерелами Московської патріархії та незалежними аналізами. Розуміння цієї позиції вимагає розрізняти риторику миру й риторику священної війни, які співіснують у тих самих текстах.