Чи можна закривати школи під час війни в Україні? Так, це можливо і відбувається, хоча війна додає гостроти кожному такому рішенню. Законодавство не забороняє реорганізацію, ліквідацію чи закриття закладів освіти навіть у період воєнного стану — рішення приймає засновник, найчастіше територіальна громада. Водночас держава з 1 вересня 2025 року припинила фінансувати зарплати вчителям у малокомплектних школах (менше 45 учнів у 5–11 класах), що спровокувало хвилю закриттів, особливо в селах. Багато громад шукають способи зберегти школи за власні кошти, бо для тисяч дітей школа — не просто будівля, а останній острівець нормальності, коли батьки на фронті, а сирени звучать щодня.
Повномасштабне вторгнення зруйнувало або пошкодило тисячі закладів, змусило мільйони дітей перейти на дистанційку чи змішаний формат. Але поряд із цим триває реформа освіти — оптимізація мережі, перехід на 12-річку, — і війна не стала підставою її зупинити. Закриття шкіл під час війни — це не лише про гроші, а про баланс між безпекою, якістю освіти та виживанням громад.
Чому школи закривають навіть під час війни
Війна не скасовує економічні реалії. Малокомплектні школи завжди були дорогим задоволенням: на одного учня витрачали в рази більше, ніж у великих закладах. Постанова Кабміну №245 від березня 2024 року чітко визначила: з 1 вересня 2025 року держава не фінансує зарплати вчителів у школах (крім початкових), де менше 45 учнів, а з 2026-го — менше 60. Це не пряма заборона на існування, але потужний фінансовий тиск.
Міністерство освіти наголошує: ніхто не змушує закривати школи примусово. Рішення лишається за місцевими радами — вони можуть дофінансовувати з бюджету громади, шукати ВПО з дітьми чи перепрофільовувати заклад у філію. Та на практиці сотні шкіл уже зникли або стали філіями. У деяких регіонах закривають по 7–8 закладів за раз, попри сльози батьків і вчителів.
Війна посилила демографічну кризу: виїзд сімей за кордон, загибель військових, народжуваність на мінімумі. Села пустіють, класи стають порожніми. Закриття часто пояснюють прагненням дати дітям кращу освіту в опорних школах з сучасними кабінетами, вчителями-фахівцями та підвозом. Але для багатьох сімей це крах: дитина витрачатиме години в дорозі, а село втрачає останній центр життя.
Правові підстави: що каже закон
Закон України «Про освіту» та «Про повну загальну середню освіту» не містять заборони на реорганізацію під час воєнного стану. Засновник (громада) має право ліквідовувати чи перепрофільовувати заклади, головне — забезпечити учням продовження навчання на тому ж рівні.
Воєнний стан додає повноважень військовим адміністраціям: вони можуть регулювати режим роботи шкіл залежно від безпекової ситуації. У прифронтових зонах чи після обстрілів школи переходять на дистанційку або тимчасово припиняють очне навчання — це не закриття, а адаптація.
МОН неодноразово підкреслювало: мета — не знищити мережу, а зробити її ефективною. Але критики кажуть, що реформа в умовах війни — це ризик втратити зв’язок дітей із рідним селом і українською освітою.
Наслідки для дітей, вчителів і громад
Коли школа закривається, дитина часто опиняється в автобусі на годину-дві щодня. Для малечі це виснаження, для підлітків — втрата мотивації. Батьки на фронті не можуть контролювати, чи дійшла дитина додому після уроків. У селах школа — це й укриття, й місце зустрічей, й робота для десятків людей.
Вчителі потрапляють під скорочення або переведення. Багато хто каже: краще працювати в порожньому селі, ніж втратити професію. Громади слабшають — без школи важче залучати молодь чи ВПО.
З іншого боку, у великих закладах кращі умови: лабораторії, спортзали, психологи. Діти з маленьких шкіл іноді отримують більше можливостей після переведення. Але ціна висока — емоційна травма, втрата відчуття дому.
Альтернативи закриттю шкіл
Громади знаходять виходи. Дехто бере школи на місцевий бюджет — це мільйони гривень щороку, але зберігає село живим. Інші активно запрошують сім’ї ВПО, пропонують житло чи пільги, аби наповнити класи.
Дистанційне та змішане навчання стали рятівним колом. У 2025–2026 роках тисячі шкіл працюють онлайн або гібридно — особливо там, де укриття немає чи енергетика нестабільна. Батьки можуть обирати формат, навіть переводити дитину в дистанційну школу посеред року.
Деякі громади об’єднують ресурси: створюють опорні школи з філіями, де молодші класи лишаються на місцях.
Типові помилки при обговоренні закриття шкіл
Багато хто думає, що МОН особисто закриває школи — це не так, міністерство лише припиняє субвенцію, а рішення місцеве.
Інша помилка — вважати всі малокомплектні школи “поганими”. Деякі дають глибше навчання завдяки малим класам і тісному контакту.
Батьки іноді ігнорують, що держава зобов’язана забезпечити освіту, але не обов’язково в будівлі за два кроки від дому.
Найпоширеніше хибне уявлення: війна — привід заморозити реформу. Насправді держава продовжує оптимізацію, бо ресурси обмежені, а пріоритет — армія.
Школи під час війни стають символом стійкості. Їх закривають не від легковажності, а від жорсткої необхідності балансувати між виживанням і майбутнім дітей. Кожне таке рішення — болісне, бо торкається не цифр, а людських доль: дитини, яка біжить до автобуса в темряві, вчителя, який прощається з класом, села, що втрачає серцебиття. Та освіта не зупиняється — вона адаптується, шукає нові форми, аби жодна дитина не залишилася без знань у час, коли країна бореться за існування.