Олександр Брайловський родом зі Сватового. Останній рік перед повномасштабним вторгненням він жив і служив у Сіверськодонецьку в Головному управлінні ДСНС України у Луганській області. З 24 лютого 2022 року він залишався на Луганщині й виконував обов’язок. 8 березня рідне місто захопили. Сам рятувальник опинився в окупації, зумів виїхати і повернутися до служби.
У травні 2022-го він працював на напрямку Лисичанськ — Бахмут. Вивозив дітей, літніх і маломобільних людей, а також їхніх тварин із міст під щоденними обстрілами. Згодом служив на Харківщині. Нині працює в Ужгороді. Напередодні Дня рятівника він розповів джерелу про перші дні війни, виїзд з окупації та маршрути під вогнем.
Перші дні війни і виїзд з окупації
До 24 лютого життя в Сіверськодонецьку було тихим. Робота полягала в гасінні пожеж, порятунку людей і веденні документів. Про такі масштаби війни він не думав, хоча бойові дії на Луганщині тривали з 2014 року. Ранок вторгнення зустрів дзвінком керівництва близько четвертої години. Оголосили «збір-аварію». Треба було прибути з тривожною валізою. З тією валізою він їздить досі.
Ніхто особисто не попереджав, що війна почнеться саме так. Разом із батьком будували будинок і планували спокійне життя. Після початку вторгнення вибухи лунали в місті й області. Велося облік окупованих територій, зросла документальна робота, почалися виїзди. «Хотілося якнайбільше зробити для людей: допомогти вивезти їхнє майно, врятувати наших жителів. Це була наша головна ціль», — сказав він.
8 березня захопили Сватове. Він був там у службових справах. «Це було дуже важке відчуття: місто ніби було моїм, але водночас — ні. Бо надалі туди поїхати я вже не міг. Почалися перші загибелі людей, забрані дитячі життя. Тоді я зрозумів, що це справжня біда».
У момент окупації страху не було. Мета була одна — якнайшвидше з’ясувати, як виїхати і продовжити справу. Шок настав, коли зайшли до частини. Про деталі він говорити не готовий. У колег були різні обставини: хтось не міг залишити хворих батьків.
Він узяв пакет із речами й вигадав версію, що їде туди й назад. Після блокпоста поїхав у бік Дніпра. За блокпостом була єдина заправка з газом. Кілька днів людей ще пропускали. Після нього виїзд закрили. Колеги пізніше вибиралися через Європу.
Дорога була небезпечною: у небі була техніка, тривали обстріли. Маршрут ішов через частини Донецької та Харківської областей. Ізюм він обійшов безпечнішими шляхами. «Наскільки мені відомо, через тиждень цією ж дорогою їхали люди, і їх розстріляли. Мені ніхто не давав гарантії, що я доїду, але я вирішив спробувати».
Евакуація з Лисичанська і подальша служба
У травні траса Лисичанськ — Бахмут уже обстрілювалася. Людей рятували польовими дорогами. Час виїзду змінювали залежно від обстановки. У броньований автомобіль вантажили воду, солодощі для дітей і продукти — близько 5–8 тонн.
Екіпаж їхав до визначеного місця в Лисичанську через підрозділ, який працював у місті до останнього. Колеги записували, хто хоче виїхати. Планували рейси, наприклад, на 18 осіб разом із дітьми. Вивозили й тварин. На місці швидко розвантажували продукти, садили людей і від’їжджали. Далі поліція і волонтери в Бахмуті перевіряли документи. Людей везли до шелтерів у Краматорську, Павлограді, Дніпрі або до родичів.
За час операцій вдалося евакуювати понад 130 людей. Кожен виїзд був тривожним. Треба було переконати людей сісти в машину. Маломобільних забирали адресно, але інколи їх не було вдома: спускалися в підвал, зв’язку не було. Найважче було бачити дітей. «Вони ще фактично не встигли побачити життя, а вже переживали такі події. Їхні сльози дуже важко було сприймати. Але вони молодці, у деяких випадках краще справлялися зі стресом, ніж деякі дорослі».
Бахмут він побачив уже розбитим і сірим. До лінії фронту було близько восьми кілометрів. Місто лишалося охайним: троянди, доглянутий парк біля річки Бахмутки. Його прибирали, хоча з кожним днем руйнували більше.
Наприкінці червня його направили до Харкова. 3 липня майже вся Луганська область була окупована. Колеги ще близько тижня завершували евакуацію. На Харківщині робота стала різноманітнішою: документація, координація зведеного загону, ротації, ліквідація наслідків обстрілів, гуманітарна допомога. Щодня були «шахеди» і ракети. Часто працювали без сну.
Службу в Харкові він проходив до середини 2024 року. Потім переїхав, щоб родина була в безпеці. Зараз служить в Ужгороді й їздить у відрядження, зокрема під час блекаутів. Досвід сходу допомагає швидше ухвалювати рішення. Головне — вчасно відреагувати і зберегти безпеку особового складу.
За цей час він одружився, народився син. «Думаю, я не можу залишатися тією самою людиною, якою був 24 лютого 2022 року». У душі, за його словами, він не змінився, але більше переживає за місто, батьків і рідних. Сили дає любов до служби. Він свідомо обрав цей шлях: казарма, навчання, офіцер ДСНС.