Василь Іванович Костюк (18 березня 1932 — 22 вересня 2021) — український журналіст і письменник-сатирик, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Народився в багатодітній родині колгоспника на хуторі Катеринівка (тепер село Бобровицького району Чернігівської області), пройшов через війну, журналістську роботу, політичні обмеження і десятиліття праці поза редакціями. Його гуморески, фейлетони та дитячі казки залишаються прикладом того, як сміх міг існувати навіть у жорстких рамках радянської системи.
Творчість Костюка — це не лише збірки «Ой під вишнею», «Ліки від сміху» чи «Лиха п’ятниця». Це живий відбиток сільського побуту, тонке висміювання чиновницьких звичок і тепла увага до дітей. Сьогодні, у 2026 році, його тексти читають і як історичний документ, і як джерело чистої, беззлобної іронії, яка не втратила сили.
Коріння в Катеринівці: дитинство, війна і перші кроки до слова
Хутір Катеринівка, де народився Василь, був типовим чернігівським куточком із дерев’яними хатами, колгоспними полями і великими сім’ями. У родині Костюків було дев’ятеро дітей, і він був третім. Батько працював у колгоспі, мати тягнула господарство. Таке дитинство закладало відчуття землі, праці і людських характерів, які пізніше стануть матеріалом для гуморесок.
Шлях до освіти був звичайним для післявоєнного села: Катеринівська початкова, Олександрійська семирічна, Вороньківська і Кобизька десятирічки. Війна торкнулася родини безпосередньо — Костюк став її учасником. Після повернення він обрав журналістику. У 1952–1958 роках навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
Перший друкований твір з’явився ще 1954 року в газеті «Деснянська правда» — фейлетон «Ой не щебечи, соловейку». Уже тоді відчувався характерний стиль: м’який, іронічний, із увагою до деталей сільського життя і людських слабкостей. Цей дебют став точкою, з якої почався довгий шлях письменника, що ніколи не зраджував гумору.
Журналістика, видавництво і вимушений поворот
Після університету Костюк потрапив до редакції газети «Колгоспне село» (1958–1960). Потім — Державне видавництво образотворчого мистецтва та музичної літератури (1960–1964). Саме тут кар’єра журналіста обірвалася. Через політичні погляди його змусили піти з редакційної роботи. Він влаштувався в Укоопспілку і пропрацював там 32 роки, піднявшись до помічника голови правління.
Цей епізод — один із найпоказовіших у його біографії. Радянська система дозволяла гумор, але лише певний. Сатира, яка зачіпала систему, швидко ставала небезпечною. Костюк обрав інший шлях: продовжував писати, але вже не в штаті редакцій. Від 2002 року він працював директором з маркетингу поліграфічного підприємства «Омега-Л» у Києві. Паралельно залишався членом правління Українського фонду культури.
За моїм досвідом читання радянської сатиричної преси, саме такі «вимушені» повороти часто ставали джерелом особливої глибини: людина бачила систему зсередини, але писала так, ніби дивиться збоку.
Світ гумору: збірки, які лікували сміхом
Основний масив творчості Василя Костюка — сатира і гумор. Книжки «У два ціпи» (1968, у співавторстві), «Ой під вишнею» (1972), «Ліки від сміху» (1974) і «Лиха п’ятниця» (2004) вийшли в Києві. У них — сільські типи, дрібні чиновники, побутові абсурди, сімейні сцени. Автор не кричав, а посміхався. Його сміх був лікувальним, а не руйнівним.
Документальний нарис «Канів» (1964, співавторство) показує інший бік таланту — здатність працювати з фактом і історією. Окремо варто згадати переклад з білоруської п’єси В. Вампілова «Третя ракета» і кіносценарій «Там, де Дніпро тече в Криму» (1980). Костюк друкувався в газетах і журналах України, зокрема готував гуморески для «Перця».
Порівняно з Остапом Вишнею чи авторами «Перця» 1960–70-х, Костюк ближчий до побутової, «тихої» сатири. Він рідко йшов у пряму політичну критику, але завжди тримав руку на пульсі людських звичок. Саме тому його тексти не застаріли: змінилися декорації, але типи людей лишилися впізнаваними.
Дитячі книги: казки для тих, хто тільки вчиться сміятися
Окремий і дуже теплий пласт — твори для дітей. «Хлопчик Стоголик у князівстві могутнього Кия» (2005) і «Казки дідуся-чарівника» (2009) написані простою, живою мовою. Тут немає повчальності «згори». Є гра, фантазія і повага до дитячого сприйняття світу.
Для початківців-читачів ці книжки — ідеальний вхід у творчість автора. Вони показують, що сатирик умів бути м’яким. Для досвідчених — цікаво порівнювати, як одні й ті самі прийоми (іронія, гіпербола, народна лексика) працюють у дорослих гуморесках і в казках.
Поширені помилки в сприйнятті творчості Василя Костюка
- Вважати його «типовим радянським гумористом». Ні. Він працював у системі, але ніколи не був її рупором. Політичні переслідування на початку 1960-х це підтверджують.
- Шукати в його текстах лише сміх. За сміхом часто стоїть біль за село, яке змінювалося, і за людей, які втрачали природну гідність під тиском бюрократії.
- Ігнорувати дитячі книги. Вони — не «додаток», а повноцінна частина спадщини, де видно здатність автора говорити з різними аудиторіями.
- Оцінювати його лише через призму членства в спілках. Членство в НСПУ (з 2005) і НСЖУ — важливі, але вторинні. Головне — тексти, які витримали перевірку часом.
Ці помилки виникають тому, що біографія Костюка довго залишалася в тіні гучніших імен. Насправді його шлях типовий для багатьох українських літераторів другої половини ХХ століття: компроміс із системою, але збереження власного голосу.
Коли варто читати Костюка самостійно, а коли шукати додатковий контекст
Початківцям достатньо взяти «Ліки від сміху» або «Ой під вишнею» і читати вголос. Тексти короткі, мова близька, ефект миттєвий. Досвідченим читачам варто паралельно дивитися на історію українського гумору 1960–80-х: як працювала цензура, що дозволялося в «Перці», як змінювався сільський побут.
Якщо виникає бажання глибше зрозуміти політичний контекст його виходу з журналістики — варто звертатися до досліджень радянської преси того періоду і спогадів сучасників. Самостійно це зробити можна, але фахові коментарі економлять час і захищають від спрощених оцінок.
Питання, які найчастіше ставлять про Василя Костюка
Чому його змусили піти з журналістики?
Через політичні погляди. Точні деталі залишаються в архівах і спогадах, але сам факт зафіксований у всіх біографічних довідках.
Яка збірка найкраща для першого знайомства?
«Ліки від сміху» (1974). Короткі, влучні, без надмірної архаїки.
Чи є його твори в сучасних перевиданнях?
Окремі тексти з’являються в антологіях і краєзнавчих збірниках. Повні перевидання поки рідкість, але електронні архіви бібліотек їх зберігають.
Як його сатира відрізняється від Остапа Вишні?
Вишня був гострішим і масштабнішим. Костюк — камернішим, ближчим до побуту конкретного чернігівського і загальноукраїнського села.
Чи писав він щось після 2004 року?
«Лиха п’ятниця» вийшла 2004-го, дитячі книжки — у 2005 і 2009. Пізніше він більше зосереджувався на громадській і видавничій роботі.
Чек-лист для тих, хто хоче по-справжньому пізнати спадщину
- Прочитати хоча б одну збірку гумору повністю, а не окремі фейлетони.
- Порівняти дорослі і дитячі тексти — побачити, як змінюється інтонація.
- Звернути увагу на мову: народні звороти, зменшувальні форми, ритм речення.
- Подивитися, які типи персонажів повторюються (чиновник, сільський хитрун, мати-господиня).
- Прочитати короткий біографічний нарис і зрозуміти, чому 32 роки в Укоопспілці — не «провал», а частина шляху.
- Знайти згадки про нього в краєзнавчих виданнях Чернігівщини — там часто є живі деталі.
Цей список не вимагає спеціальної підготовки. Він просто допомагає не ковзати поверхнею.
Спадщина, яка живе далі
У 2026 році Василь Костюк уже не серед нас, але його тексти продовжують працювати. Вони нагадують, що український гумор умів бути і м’яким, і стійким. У час, коли світ знову шукає способи говорити про складне без надриву, його «ліки від сміху» звучать особливо доречно.
Чернігівська земля дала йому характер. Київ дав освіту і можливість писати. Система спробувала обмежити. Він відповів книжками, які досі викликають усмішку. І це, мабуть, найкраща відповідь, яку може дати письменник.