Старий гідальго Алонсо Кіхана з Ламанчі, задихаючись від пилу безкінечних томів лицарських романів, одного дня прокинувся Дон Кіхотом – лицарем сумного образу, готовим рушити в похід за славою. Його шкапа стала Росинантом, а селянка з сусіднього села – недосяжною Дульсінеєю Тобоською. Але перед першим подвигом знадобився священний ритуал. Корчма на околиці перетворилася в його уяві на величезний замок, а звичайний шинкар – на могутнього барона, здатного торкнути мечем плеча новачка. Така сцена розгортається на сторінках першого тому “Дон Кіхота” Мігеля де Сервантеса, де реальність зіштовхується з ілюзією, народжуючи вибуховий сміх.
Цей момент не просто епізод – це фундамент усього роману, де божевілля героя кристалізується в абсурдному обряді. Дон Кіхот, озброєний списом і саморобним шоломом з салатниці, благає про висвячення, ніби від нього залежить доля світу. Корчмар, побачивши божевільного в латах, що ледь тримаються на skinny тілі, спочатку вагається, але потім підіграє, перетворюючи просту таверну на арену лицарського фарсу. Саме цей безіменний шинкар став тим, хто “висвятив Дон Кіхота в лицаря”, запустивши ланцюг трагікомічних пригод.
Шлях до “замку”: перша мандрівка божевільного гідальго
Все почалося в глухому селі Ламанча, де Алонсо Кіхана, бідний дворянин за 50, проводив дні за читанням пригод мандрівних лицарів. Книги про Амадіса Галльського та Палмеріна Англітера роз’їли його мозок, як іржа – метал. Він переплавляє шолом діда, лагодить старі лати, сідлає клячу і вирушає світ за очі. Перша зупинка – найближча корчма, бо ж у романах посвята відбувається тільки в замках феодалів.
Дон Кіхот вривається туди на світанку, сприймаючи постояльців за придворних, а повій – за шляхетних дам. Він вимагає ночівлі без плати, обіцяючи відплатити подвигами. Корчмар, кремезний чоловік з бородою, що нагадує розпатлану мітлу, чує про “ночі перед посвятою” і погоджується. Герой стоїть на варті над своїми обладунками, розложеними в коритах з водою, рецитує лицарські клятви під зірками. Ранок приносить хаос: погоничі мулів хочуть напоїти звірів, штовхають лати – і ось уже Дон Кіхот махає списом, оголошуючи їх ворогами.
- Прибуття до корчми: Дон Кіхот благає про притулок як “лицар-мандрівник”.
- Нічна варта: герой охоронює зброю, відганяючи тіней, що видаються йому привидами.
- Ранковий інцидент: бійка з погоничами прискорює обряд, бо шинкар хоче спокою.
Ці етапи, описані в другій і третій главах першого тому, малюють портрет героя, де фанатизм стикається з буденністю. Корчмар, зітхаючи, хапає боргову книгу замість Біблії, ставить Дон Кіхота на коліна і завершує ритуал – все заради того, щоб вигнати дивака геть.
Комічна церемонія: пародія на середньовічний обряд
Реальне лицарське посвячення в середньвічній Іспанії чи Франції було помпезним: бенкет, сповідь, бдіння в церкві, клятва королю, удар мечем по плечу від сюзерена. Дублювання – символ визнання. Сервантес перекручує це до абсурду. Замість собору – запилена корчма з запахом вина й сіна. Замість короля – шинкар у фартуху.
| Реальний ритуал | У “Дон Кіхоті” |
|---|---|
| Бдіння в церкві з молитвами | Варта над латами в коритах на дворі корчми |
| Клятва вірності королю | Обіцянки боротися з гігантам, звільняти полонених |
| Удар мечем від лицарем-ветерана | Потиличник борговою книгою + плаз мечем по спині від корчмаря |
| Бенкет з шляхтою | Відмова від їжі, бо шолом не знімається |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, ukrlib.com.ua (переклад Анатоля Перепаді).
Обряд триває хвилини: Дон Кіхот на колінах, корчмар бурмоче латину з боргової книги, б’є по голові й спині. “Будь тепер лицарем!” – вигукує шинкар. Герой підскакує, переповнений захватом, і мчить у поле, забуваючи про борг за ночівлю. Ця сцена – вибухова суміш гумору й жалю: Дон Кіхот щасливий, а оточуючі регочуть.
Корчмар: антигерой, що оживає фарс
Безіменний шинкар – не просто фон, а повноцінний персонаж, уособлення тверезої реальності. Він бачить божевілля з першого погляду: лати на скелеті, шолом з блищалок. Спочатку дратується, потім розважається, радить практичні речі – гроші, білизну, щитоносця. “Без того тебе пограбують!” – попереджає, пародіюючи лицарські романи, де герої живуть на хвалі.
Його мотивація проста: позбутися гостя. Після бійки з погоничами, де Дон Кіхот ламає носи й ребра, корчмар поспішає з обрядом. Він стає “управителем замку”, видає фальшиві документи (потертої книгою), сміється з приятелями. Пізніше, в главі 4, радить сину стати перукарем – натяк на приземленість. Корчмар – дзеркало для Дон Кіхота: практик проти мрійника.
Сатира Сервантеса: удар по ілюзіях Золотої доби
Мігель де Сервантес, сам ветеран Лепанто з ампутованою рукою, писав у 1605 році, коли Іспанія тонула в боргах від колоніальних війн. Лицарські романи заполонили ринок – дешеві, шаблонні, брехливі. Сервантес спалює їх у романі символічно, через пароха й цирульника. Посвячення – перша стріла: де велич – бруд, де меч – кухонний ніж.
Сцена висміює не тільки романи, а й занепад дворянства. Гідальго як Дон Кіхот – релікт, що бореться з млинами прогресу. Корчмар уособлює “нових” людей – комерсантів, для яких лицарство – анекдот. Сервантес додає філософії: ілюзія дає сили, але руйнує. Ви не повірите, але ця коротка сцена визначила жанр сучасного роману.
Спадщина сцени: від ілюстрацій до голлівуду
Бій з вітряками знаменитий, але посвячення – серце комедії. Гюстав Доре намалював корчму як готичний замок у мріях, а шинкаря – карикатурним велетнем. У театрі Івана Франка (1899, віршований переспів) сцена оживає з піснями. Кіно: радянський фільм Григорія Козінцева (1957) показує її з трагікомізмом, де корчмар – добродушний гігант.
- Фільм “Чоловік з Ла-Манчі” (1972): мюзикл з Пітером О’Тулом, де обряд – кульмінація пісні “Неможлива мрія”.
- Іспанська адаптація 1992: акцент на сатирі, корчмар грає з гумором.
- Театр: постановки в Мадриді з голограмами “замку”.
Сьогодні фраза “висвятили в лицарі корчмарем” – мем про фальшиву славу. У Ламанчі туризм оживає турами “стежками Дон Кіхота”.
Цікаві факти про посвячення Дон Кіхота
- Корчмар безіменний, але в адаптаціях його звуть Хуан чи Педро – для зручності.
- Сервантес сам служив солдатом, знав ритуали – пародія точна до деталей.
- У другій частині (1615) герої згадують корчму: шинкар став знаменитим на всю Іспанію.
- Пікассо намалював сцену в кубізмі: лати розпадаються на геометрію.
- Слово “донкіхотизм” з’явилося саме після цієї сцени – символ марних зусиль.
Обряд у корчмі не закінчується – він пульсує в культурі, нагадуючи, як тонка грань між мрією та божевіллям. Дон Кіхот мчить далі, а ми, сміючись, замислюємося: невже кожен з нас ховає спис проти млинів?